Твір із роману «В пошуках втраченого часу» Марселя Пруста. Відомий французький письменник Марсель Пруст є творцем жанру модерністського психологічного роману. Головним його творчим методом вважається імпресіонізм, але у центральному його доробку романі «У пошуках втраченого часу», що складається із семи томів, можна знайти ознаки застосування інших прийомів, наприклад, поетичного символізму. Філософсько-естетичні погляди Пруста частково співпадають із ученням А. Берґсона, його світосприйняття ґрунтується на інтуїтивізмі, тому цей письменник зображує внутрішнє життя як «рух свідомості», навіть простір і час постають у його творах чимось суб’єктивним. Марсель Пруст, узагальнюючи власний життєвий досвід, намагається висвітл-ити недостовірність і відносність уявлень людини про себе, світ і суспільство, а також непевність самого суспільства. Він доходить висновку про нереальність суспільного життя, неможливість кохання і взаєморозуміння, отже саме існування людини, на його думку, є «втраченим часом», а єдиним реальним сенсом буття - мистецтво.

Питання: чому люди роблять ті або інші вчинки, що спонукає їх чинити саме так, а не інакше, - завжди було одним із головних для серйозних письменників. Хтось пояснював дії людей виключно соціальними чинниками, хтось - метафізичними, хтось - просто наявністю якихось зовнішніх обставин, дехто, у тому числі і Пруст, шукав відповіді у самій натурі людини, детально зображуючи усі найдрібніші зміни стану душі та поштовхи ззовні, що їх викликали. У вставній щодо роману «У пошуках втраченого часу» повісті «Кохання Сванна» розглянуто надзвичайно тонкий аналіз процесу зародження і розвитку почуття кохання. Кохання, драматичність якого зумовлена не зовнішніми обставинами, а саме внутрішніми психологічними чинниками.

Саме детальність змалювання переходів від одного стану душі до іншого робить майже неможливим спроби переказати ніби простий сюжет повісті: кожна деталь є важливою, кожну можна вважати головною. Попереднє життя героя - і його визнане місце в світі «салонів», попередні стосунки з жінками, наприклад те, що «все, що в цих взаєминах не можна було переносити з місця на місце або ж обмінювати на ще не спізнану насолоду, не важило для нього нічого», естетичні та інші переконання - усе окремо й разом зумовлювало те, чому він закохався в обмежену міщанку Одетту, створивши подумки її образ, що зовсім не відповідав реальному.

 




Спочатку Одетта не справляє на нього позитивного враження, бо була «гарною тією вродою, до якої він був байдужий, яка не будила в ньому жодної хоті й навіть викликала якусь фізичну відразу». Але, наскільки відомо, перше враження є саме інтуїтивним, бо зазвичай виникає ще до дістання якоїсь конкретної інформації про особу, із якою спілкуються. З такого ставлення Сванн починає, цим, можна сказати, й закінчує, збагнувши зрештою, що: «…я спартолив кращі рокимого життя, я хотів померти лише тому, що безтямно покохав жінку, яка мені не подобалася, жінку не в моєму стилі!»’

Як це сталося? На прикладі сваннового кохання Пруст аналізує саме явище заміни у свідомості людини реального образу іншої особи уявним. У випадку зі Сванном першопоштовхом стає музична фраза, що випадково викликала асоціацію з образом Одетти, що потім доповнюється нашаруванням іншого художнього образу зі фрески. Але ж і музика, і Сепфора Ботічеллі насправді немають нічого спільного з особистістю цієї жінки. Сванн плутає викликані творами мистецтва відчуття з почуттям зовсім іншого плану і «скоро він виявився здатним обґрунтувати його на непорушних положеннях своєї естетики», а це обґрунтування (вплив розумового компоненту) в свою чергу підсилило ілюзію закоханості до справжнього сліпого кохання. Гірше того, він починає свідомо відкидати всю іншу інформацію про Одетту: «тепер він казав собі, що для того, щоб узнати людину, не треба зважати на думку про неї світу, і на доказ своїх слів протиставляв вигаданій Одетті Одетту справдешню, добру, наївну, Одетту- ідеалістку, майже нездатну брехати». Важко стверджувати, наскільки достовірними були уявлення про неї інших людей, але зрозуміло, що Сванн насправді теж вигадав Одетту, отже йдеться про зіткнення двох однаково суб’єктивних уявлень про ту саму особу. 

Поступово кохання до неї стає для Сванна цілим життям, один її образ замінюється другим, потім третім: він бачить і «Одетту-утриманку», й «Одетту - копію матері», але всі ці образи однаково далекі від реальності. Він намагається порвати з нею, але не може, навіть дізнаючись про найгірші факти, що будь-яку нормальну людину в мить привели б до тями. Не випадково Пруст називав, його кохання «хворобливим». Лише після одруження - досягнення насправді ілюзорної мети - Сванн знову здатний побачити Одетту саме такою, якою вона була, й це прозріння стає його трагедією: втрачений час вже не повернути…

Повість «Кохання Сванна» таким чином є ніби стислим варіантом подання головної ідеї цілого роману. Можна ще зазначити, що в ній простежуються й усі інші особливості творчості цього письменника: стиль, аналітичні роздуми над зміною психологічного стану героя, розкриття психології за допомогою «руху свідомості» тощо. Тож цілком доречно прозу Марселя Пруста вважають одним із найпомітніших і найвидатніших явищ світової літератури.