На роздоріжжі історії розійшлися шляхи Ігоря Кочуровського, Андрія Легіта, Тодора Осьмачки, Уласа Самчука, Івана Багряного з Україною, щоб все життя тягнутися до рідної землі душею і словом. Хіба можуть когось залишити байдужими слова Андрія Легіта з вірша «Над росою» О мій рідний куточку, о ненько моя Україно, Із чужини прийми цей мій спів - почування святе. Андрій Легіт під час війни потрапив до німецького полону, з 1953 року й понині живе в Лондоні. Написав близько тисячі віршів, епічних поем, зробив численні переклади, розповів про життя і творчість митців українського слова.

Є в його доробку чимало статей про навчання рідній мові дітей, які народилися в Англії. І сьогодні щосуботи він навчає дітей українознавства і радий з того, що має зв’язок з молоддю, яка народилася в Україні. Він лауреат премій Української Мазепинсько - Могилянської академії наук 1983 року. Здавалось би, що в людини сьогодні є все для того, щоб жити. Але це тільки здається. Вчитаймося у вірші поета і побачимо душу його? Чим живе вона, чим болить? Майже всюди - сповідь про гірку чужину, неволю, постійне відчуття втрати, свіжа рана пам’яті - розлука з матір’ю, батьком, коханою, рідною землею. Звертаючись до батька, поет пише:

    * О, тату мій знедолений, прости!
    * Вернувся б я - та доля невмолима,
    * Бо тут неволя, варта і дроти,
    * А там Сибір чекає несходимий.

 Цей вірш був написаний ще тоді, коли поет знаходився за колючим дротом табору в Італії. Але й у пізніших віршах ті ж мотиви: допомагає вижити, вистояти тільки пам’ять:

    * І коли з блакиті чужини
    * Ясен місяць промінням сія,
    * То до тебе думками я лину
    * На Вкраїну, голубко моя.

Поет живе радощами, смутками, надіями; шукає ліки, які б оздоровили зболіле серце. Ми не знаємо добре творчість поета. Тільки нещодавно в житті > митця відбулася величезна подія: в Україні видана найдорожча його збірка «Калинові шуми». Та й ті вірші, які є можливість прочитати, засвідчують те, що в туманному Лондоні, відірваний від рідної землі, живе поет, життя якого - «клубок на вітрі диму». Коли читаєш вірші поета, то проймаєшся болем за його долю, бо в ній трагедія емігранта, для якого реальне, сьогоденне не існує, він живе минулим і майбутнім, а сучасного життя в нього нема. Поет живе і нині палкою мрією про

 




щасливе майбутнє України, плекає надію на зустріч з нею, вільною, сонячною:

    * Рідне слово і рідні пісні,
    * Рідна мово і рідна державо
    * Україно, явися ві сні!
    * Україно, явися в уяві!          
    * А ось з іншого вірша:
    * Невже весь вік чужих осель пороги
    * Топтать на чужині?
    * Де простелиться у рідний край дороги
    * Колись мені?

Підбираючи матеріал до теми твору; я познайомилася з вихідцем з Ніжина, а нині українським поетом, вченим, який мешкає в Мюнхені, Ігорем Кочуровським - автором небагатьох поетичних книжок, перекладів, антологій. Родина Кочуровських, емігрувавши з України в 20-ті роки, проживала довгий час в Аргентині. Уже після смерті батьків Ігор Кочуровський, пройшовши нелегкий життєвий шлях, опинився в Мюнхені.

Як і у Андрія Легіта, основні теми творів маловідомого українському читачеві поета віддзеркалюють ностальгію. Головний герой - мандрівник, що покинув рідну землю, або бандурист з розбитою бандурою. Перебравши скупі статті про І. Кочуровського, я приходжу до висновку, що поета-вигнанця переслідує постійне відчуття смерті. Тема втечі і ностальгії - одна з вічних тем світової літератури і трактується вона митцями по-різному, з урахуванням причин і мети втечі. У Кочуровського втеча реальна. Герой його лірики тікає від жаху тоталітарного режиму. Вірші переповнені філософськими роздумами на тему: забувати чи не зрікатися рідної землі, яку маєш покинути, бо жити в ній не можеш, приймати чи не приймати чужину. Ліричний герой знаходить красу і в чужому краї і приходить до висновку: «Краса не є своєю чи чужою - вона лише одна». Хоч часом обрії рідної сторони і заперечують цю істину і, відповідно, втеча триває, ліричний герой відчуває себе мандрівником, шукає «потаємних брам».

І. Кочуровський продовжує традиції українського неокласицизму, започаткованого в Україні М. Зеровим і його однодумцями. Цим і: пояснюється те, що , ліричний герой збірки «В далекій гавані» крайню точку знаходить на цвинтарі, в царстві Смерті. Взагалі, головний герой лірики Кочуровського - душа. Багато філософії у віршах Кочуровського. Так, він стверджує думку, що шлях до добра освічує Бог, а шлях до зла - диявол. Місце до постів добра й краси буде, доки житимуть людина їй світ. Добро й краса потрібні сучасному світові, тому поезія Кочуровського приходить через кордони до свого народу, бо, як говорив В. Симоненко: Все на світі можна вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Батьківщина невидимою ниткою притягує людину до себе, пригортає до свого лона. І так буде завжди! Так чи варто тоді покидати межі рідного краю?! Щоб запобігти ностальгії, може тут, на рідній землі, сіяти «розумне, добре, вічне»?!