Для Бориса Харчука література ніколи не була цінністю самодостатньою — виділяв лише ту, яка допомагає людині залишатися людиною, а народу — народом. Не визнавав ні детективної белетристики, ні поезії задля по-ишії — справжньою вважав лише літературу, яка виправдовує своє існування і контексті історичної долі народу, а що народ наш заслуговує долі кращої, то й література бачилася йому передовсім як сила історієтворна і націєтворна. Літературу, на його думку, творить народ. У цій свідомій заанґажованості виявляється традиціоналізм Бориса Харчука.
Одначе висновок щодо традиціоналізму важко потвердити творчістю письменника, якщо, ясна річ, розглядати її як щось цілісне, а не обмежуватися одним чи кількома творами, взятими «задля прикладу». Бо літературний доробок прозаїка не просто великий за обсягом — він ще й навдивовижу розмаїтий, його ш< зведеш до вичерпної «спільно-знаменникової» характеристики.

Так, Бориса Харчук — це автор гуетонаселених романів «Волинь», «Майдан», «Кревняки», за якими легко вгадується потужна традиція класичної про-ІІІ другої половини XIX століття з її епічним диханням, психологічно місткими діплогами й демонстративною відстороненістю автора, який «не втручається», мі» видає своєї присутності ремарками, коментарями, прямим — через голови троїв — звертанням до читача. Це також повість «Палата», що її (як і деякі інші його твори про матір, новели різних літ про «хату») можна б назвати «довжен-ківською». Це численні оповідання й повісті про дітей, герої яких своїми «дорослими» судженнями так часто нагадують усезнаючого, всевидящего, а тому М не по літах сумного Сина Божого на материних руках, якого багатовікова іконописна традиція велить малювати з обличчям майже дорослої людини. Це «сте-фвниківська» коротка фраза, в якій не опис, а дія, коли така ж наступна фраза иезрідка виокремлюється в новий абзац, бо звичайне дієслово означає навіть мо конкретну дію, не порух, скажімо, руки, а цілий акт, невидиме дійство, яке шіершилося у душі героя. Це «винниченківське» прагнення змалювати людський натовп, охоплений єдиним пориванням, не масою, в якій годі розрізнити
окремі обличчя, а спільністю особистостей, де в кожної своя доля в житті, свол мовна партія у гомінкому багатоголоссі. Цей ряд, який мав би потвердити традиційність Харчукової прози, означити її джерелами великих попередників, можна продовжувати...
Але до якої традиційної лінії зарахувати «Подорож до зубра»? Жанрове визначення — «дорожні нотатки» — тут таке ж оманливе й довільне, як і в повісті «Світова верба», що названа автором «безсирітською казкою», а оповідь ведеться у незвичній для Харчука манері — від першої особи, до того ж створюється переконлива ілюзія повної ідентичності ліричного «я» і самого письменника, А лаконічні — на одну-дві сторінки — «Босі слова», сюжетні мікроновели, і в яких на локальному матеріалі здійснено прорив до розуміння глибинних, ретельно заретушованих і міфологізованих офіціозною демагогією суспільних процесів.



 




А історична повість-легенда «Ой Морозе-Морозенку», чи саркастична повістина «Ргогипгїіз», в якій прозірливо передбачено кон'юнктурну «перебудову» деяких літературних метрів? Назвати твори лише винятками у «загалом традиційній» прозі Б. Харчука означало б заперечити посутнє й серцевинна в ній, звузити створений письменником світ, так і не наблизившись до розуміння тієї справжньої великої традиції, на ґрунті якої зросла його проза.


Людина — народ — людство. У цьому ряду є ще одна ланка — рід. І Борис Харчук зосереджував на ній увагу щонайпильнішу. Турії в «Кревняках», Гна-тюки в епопеї «Волинь», Швайки в повісті «У дорозі», Волянюки в романі «Майдан» — це не просто сім'я, а саме рід, чиє коріння губиться в товщі століть, а стовбур зазнав деформацій, неминучих при історичних катаклізмах і змін' епох. Тут неминучі питання з розряду вічних: що є людина? Що є світ? Звідк прийшли ми і куди йдемо? Колись між цими питаннями й людиною запобіжи охоронно стояв рід."«Так на роду написано» — адже це не лише про фаталісти' ну визначеність долі, а й про нерозривний зв'язок особистого з родовим. Людич була обмежена в своїй свободі родовими зв'язками, але почасти й захищенаним

Тема роду, його занепаду й руйнації пронизує всю творчість Бориса Харчка. З'являється вона і в одній з останніх повістей — «Онук». З'являється з н родженням онука, який прийшов у світ проти волі матері-студентки. Ситуаці не нова, про неї неодноразово читали в художній літературі, але письменне мужньо сказав про те, що метастази бездуховності уразили й старше покол1 ня — бабусю, саме ті клітини, які завше були біологічною та моральною осн вою народного буття, гарантували природний зв'язок поколінь. У цьому зв'яз" пригадуються Катерина з роману «Кревняки», батьки головної героїні з повіс «Панкрац і Юдка», які воліють не усвідомлювати, що, по суті, підштовхук свою доньку до морального самогубства. «Князь» Віловезької Пущі («Подоро" до зубра») залишився диким, попри всі спроби приручити, зломивши його при роду. Він пережив кілька імперій і королівств, чиї вінценосці знищували зубрів без ліку. Дерево також не може вбити себе. Людина може. її самогубство починається з заперечення родової пам'яті й моралі.

У Бориса Харчука звичайнісінька коса, яку о ранковій порі клепле дядько Захар (оповідання «Косарі»), це все-таки коса з історії. З вічності, яка минає, переходячи в минуле. Тому дуже цікавим є припущення М. Слабощпицького. якому здалося, що Харчук прихований патетик, а тому, боячись патетики, як вогню, намагається писати скупими, заземленими, буденними словами, без ніяких «метафоричних хуртовин», без жодних «стилістичних інкрустацій» — «на грані протоколу». Але й непомітне переведення звичайного, «побутового» словл в інший контекст, «високий», де за ним відкривається буттєве, — це теж Харчукове.

Борис Харчук належить до письменників, що довіряють читачеві, поклади ються на його здатність домалювати й домислити, а тому й уникав нудного розжовування та надокучливих авторських коментарів. При цьому, одначе, не вдаил до езопівської мови — з й натяками, багатозначними образами та свідомо поганеними», тобто закодованими й зашифрованими думками. Нін писав переважно про тих, кому не до книжок: день у день при землі, міснажливій роботі. Мав свого читача — всіх тих, кому боліло те, що боліло І Иому, вірячи в силу слова, своєчасно мовленого й своєчасно почутого.