У застосуванні контрасту О. Кобилянська не йде шляхом найменшого опору, а намагається однаково чітко висвітлити обидві сторони. Внаслідок цього люди, що оточують Наталку, не зливаються в сіру одноманітну масу. Образ кожного з сім'ї Івановичів, Лордена та інших має своє значення насамперед, для розв'язання однієї з важливих проблем твору— показати те середовище, з якого хоче вирватися головна героїня. Найповніше воно уособлюється в образі Пав-линки, котра допікає небогу на кожному кроці, бо вона — «зайвий рот у сім'ї». Від Павлинчиного практицизму недалеко до справжнього хижацтва. Чого варті її міркування про доцільність вийти заміж за старого деспота Лордена «Він має гарну платню, Наталочко, а дитина, малий, слабий хробачок, має осібний маєток по матері. Коли би вмерло — чую, що дуже мізерне, — то маєток припав би на батька, бо у матері, окрім старих родичів, не було ніяких ні братів, ні сестер. Ну, а він, звісно, не взяв би маєтку до гробу.

Обивательському світові по-справжньому протистоїть активна, вольова і духовна багата Наталка Верковичівна. Героїня твору, який певною мірою є автобіографічним, стає на шлях боротьби з оточенням, буденщиною і найголовніше, — з самою собою. Вона виходить переможницею тому, що вона справжня «царівна» своєї долі, свого життя. О. Кобилянська, і її «Царівна» обидві є, по-перше, ніцшеанками, по-друге, феміністками, по-третє, патріотками.
Щоб дося гти абсолютної свободи і стати «надлюдиною», для якої «бог помер», героїня йде на розрив із оточенням, тому що вірить у своє високе призначення, вважає, що вона «інша», не така, як «товпа*. Вона прагне звільнитися від стереотипів, душа її бажає інших стосунків з людьми, зокрема, з чоловіками, і тому ідеї рівноправності між статями знаходять в її душі щирий відгук, це було те, до чого вона сама вже підсвідомо наблизилася.

Образ Наталки в повісті «Царівна» — це «новітній тип мислячої жінки», за визначенням самої О. Кобилянської. У цьому образі письменниця втілила свою програму жіночого руху, ного провідну ідею — досягнути самостійності, суспільної незалежності шляхом праці і освіти. У цьому образі письменниця виділяє дві основні риси — почуття обов'язку перед народом та пристрасне прагнення до світла, добра, свободи, романтичне поривання до ідеалів майбутнього.

Таким чином, героїня приходить до усвідомлення свого місця у світі, вона бажає активного життя, боротьби. І тоді життя приготувало для неї випробування. Молодий чоловік, який був не лише коханим, але й однодумцем, перестає «бути героєм», стає на слизький шлях промотування чесних грошей, перетворюється на «буденного чоловіка».
Наталка діє як справжня феміністка — вона не може бути поруч із чоловіком, що втратив її повагу. Напроти, те, що він — молодий, гарний, сильний і коханий, не допомагає. Він «не герой», навіть «не рівня» їй, він набагато тепер нижчий, слабший, ніж вона.



 







Правда, сильною її вважають лише у бажанні вирватись із залежності від, родичів, стати самостійною людиною.

Отже, Наталка хоче вирватися з міщанської залежності. Характер героїні, її внутрішній світ формується поступово, в складних обставинах життя. Виховувалася вона в типовому, егоїстичному середовищі, яке прагнуло нівелювати її як особистість. Всебічно розкриваючи еволюцію цього характеру, письменниця переносить основну увагу на ту обстановку, яка породжує в дівчині глибоке незадоволення існуючим життям, а потім приводить її до протесту. Від Івановичів, у яких вимушена жити, вона, сирота, «накинена чужениця» і яка зазнає приниження, докорів та глузування, дівчина хоче вирватись. «Правда? Справедливість? їх нема! Нема для того, хто приневолений приймати їх з другої руки...» — так характеризує своє становище дівчина.

Наталка прагне знайти відповідь на питання, що цікавлять її. Найперше її бажання —-мати можливість читати: «...вона... не просила більше, як лише того, щоби в вільних хвилях і по домашній праці могла читати».

У душі Наталки повно мрій, образів і барв, вона чує «...в собі проблиск якоїсь сили», таланту, тягнеться до багатобарвного життя. Але де, як застосувати свої сили, Наталка не знає, їй ні з ким порадитись, бо її оточують двоногі гієни». Така самотність породжує глибокий сум і розпач у героїні. «Світе широкий! Який ти для мене, молодої, недоступний, яким муром обведений!». У подібні хвилини вона каже, що вже «ліпше смерть», ніж таке життя, «опутане неміччю і брудом». Та сум і відчай минають, знову починаються роздуми, шукання відповідей, виходу. Наталка пристрасно любить життя, вірить у людей, у добро, прогрес. Тому вона не дає затоптати себе «грубій, тупій, бездушній силі» і не впадає в пітьму, бо пізнала «світло правди».