Євген Маланюк і Наталка Левицькі-Холодна... Це наші земляки, які приблизно в один і той же час покинули межі своєї держави, зневірившись у більшовицькій ідеї.
Вісімнадцятирічною дівчинкою покинула Наталка рідну Полтавщину восени 1920 року, що став фатальним і для Євгена Маланюка. Та любов до рідного краю вони пронесли через десятиліття, вболіваючи за його долю, за його майбутнє.
Цих двох людей єднала не тільки Україна. Сталося так, що Євген, старшина армії УНР, у містечку Подебрали, де він навчався на інженерному факультеті Української господарської академії, зустрів свою землячку — українку Наталку Левицьку... і закохався в неї. Високий, стрункий і гарний молодий чоловік привернув увагу Наталії. Він знайомив її з модернованою поезією, водив на вбори літераторів, знайомлячи дівчину зі своїми друзями, не раз говорив: «Наша Анна Ахматова».
На перший погляд, вони були просто друзями. Та незабаром кружне ставлення переросло межі звичайного захоплення.
У першому листі Євгена до пані Наталі читаємо про те, що він, закоханий юнак, чекає незвичайної казки, чарівної казки любові: «Ви ж знаєте, яку весну Ви утворили в мені — черешні цвітуть у серці...».

Йому сняться руки коханої, порожнеча покинула його — «і квітень зашумів». У 1924 році поет пише вірш-освідчення, в якому кохану дівчину порівнює з першик пелюстком весни. Поезія переповнела метафоричними образами: «веселий, вітер пє цей вогкий дух землі», весняні вітри співають пісень, новонароджені зорі ворожать — пророкують зустріч двох закоханих сердець, розійшовся й розтанув «цей блідний світ земних пустині». Природа, відчуваючи спалахи закоханого серця, співає разом з юнаком («співають весняні вітри»)

Злива листів, які одержувала Наталка, дає змогу простежити переростання надії в кохання: «Вірю: буде весна! Буде вітер прозорий, кришталевий, пружний — пестливий вітер». Закоханий поетобраз дівчини асоціює з образом рідного краю, рідного поля. Для поета-лірика очі коханої — незабутні, єдині, святі, а своє майбутнє життя з нею він називає легендою.
Листи Євгена Маланюка до Наталії Левидікої, вірші-освідчення Можна назвати романом в листах. Поет чекає на зустріч. Іноді його серце стискається від болю й самоти. Він боїться того, що його Наталочку хтось украде в нього.

Причиною цього болю було те, що Наталка Левицька не сприймала кохання Євгена. її захоплення талановитим поетом було звичайною товариською дружбою. Вона відверто про це написала йому в одному з листів. Для Маланюка відвертість Левицької була страшною трагедією:
Наталочка? Як же квітень? Невже ж вони — будуть, а я — ні? Невже ж буде й потім сонце і вітер, Прозорі простори в долині?
Н. Левицька сповіщає Маланюкові про свос кохання до Петра Холодного, на що поет відгукнеться песимістичним віршем, у я кому розповість про відвідини його могили Наталкою та Петром. Щоправда, пізніше поет зманить свій погляд на ту фатальну подію «Дійсність, як завжди, заперечила моїй мрії.— Це ж так нормально». Зрозуміло, що холодна розсудливість автора листа напускна, як, до речі, і погляди Н. Левицької-Холодноїна скОропсинучість страждань закоханого поета.



 







На якийсь час листування двох талановитих людей припинилася. Проте через чотири роки за ініціативою Н. Лев ицької-Хол одної листування поновилося. Епістолярна спадщина є доказом того, що казка, про яку так марив Євген після першого знайомства, залишилася казкою, чарівною на все життя. Від листа до листа змінюється тональність, відчутніше проступає бажання поета сказати більше, яскравіше. І навіть уже тоді, коли Левицька стала Холодною, аМаланюк одружився зЗоєю Равич, він продовжував писати листи, вяких пані Наталю називав любою, коханою. Западають до серця рядки з одного листа: «...весна трудно народжується—а що трудне —то значней прекрасне».

Весна — це символ оновлення, символ життя, симюл кохання. І це світле, чисте кохання Євген Малашок проніс через все своє життя. У 1971 році, оглядаючись на минуле, Н. Левицькі-Холодна у поезії «Ліричний спогад» скаже про Євгена Маланюка своє слово: ,
То була пора неповторна, Як поезія Маланюка, А була вона недоговорена. Наче вірші без одного рядка.
У другій частині вірша — висвітлені часом особисті спогади неповторної й незабутньої пори. То вчувається пані Наталії голос Євгена Маланюка і вплітаються в поезіюрядки одного з листів поета до своєї «маленької»- героїні.

Остання зустріч Євгена Маланюка і Наталки Левицької-Холодної припадає на кінець 1968 року, за кілька тижнів до смерті Євгена Маланюка. Ця зустріч відбувалася в Нью-Йорку, де вшановувалася сумна дата — 25-річчія а дня загибелі Олени Теліги. Поет вів себе стримано, був небалакучим. Чи то кохання минуло, чи то роки давали про себе знати...

На смерть Євгена Наталка відгукнулася поезією «По кому дзвонять?». Перша частина вірша присвячена людині, яка кохала її:
Хтось помер. Хтось чужий:

ні брат, ні коханець.
І було між нами скільки завісі Ось така сумна і звеличена сторінка з життя талановитого українського по-ета-емігранта Євгена Маланюка, життя і творчість якого чекають своїх дослідників.