Творчість великого художника - реаліста, модерніста - містить у собі цілий світ, все буття у його різноманітті. Однак завжди існують якісь найбільш загальні, універсальні теми і образи, властиві добуткам того або іншого автора. Так і творчість Г. Ахматової у цілому визначена рядом основних ідей і мотивів, що знайшли свій розвиток у її віршах. Мабуть, для мене Ахматова, насамперед, співак любові - того «високого і вогненного почуття», що Ганна Андріївна вважала владарем світу (колись ще Шекспір сказав: «Любов і голод правлять світом»). Тему кохання Ахматова розробляє по-своєму, не так, як її великі сучасники. У неї немає ні містичних, прозрінь, ні соціальної обумовленості любовних конфліктів: перше характерно для поезії Блоку, друге - для творчості Маяковського. У ліриці ж Ахматової драматизм страсті ґрунтується на відносинах двох характерів, психологічному підході. Відтворюючи у віршах жіночу сутність, вона уникає абстракцій, символістики, філософських і соціальних узагальнень: любовна лірика Ахматової реалістична і психологічна у кращих традиціях російської класичної літератури. Кохання - почуття, що визначає для героїні сенс життя, її хід. Воно - природний стан людського серця. Воно - «фатальне душ сполучення» і їх «двобій фатальний», говорячи словами Тютчева. Воно - біль і страждання, для опису яких поет прибігає до майже натуралістичних деталей:

    * Від любові твоєї загадкової,
    * Як від болю, у лемент кричу.
    * Стала жовтою і припадочною,
    * Ледве ноги волочу.

Пригадуються рядки Маяковського: «Я ж навік любов’ю поранений - ледве волочуся». При цьому на відміну від Маяковського, від Цвєтаєвої, Ахматова була дуже стримана у своїх віршах. Вони горять якимось внутрішнім вогнем, що дозволяє тільки припустити справжню силу і глибину страсті. З темою кохання нерозривно пов’язана тема жіночої гордості і незалежності. Незважаючи на всепоглинаючу силу почуття, героїня відстоює своє право на внутрішню волю, індивідуальність:

    * Є в близькості людей заповітна риса,
    * Її не перейти закоханості і пристрасті…
    * Думка про покірність, підпорядкування коханій людині далека героїні:
    * Тобі покірною? Ти збожеволів!
    * Покірна я одній Господній волі.
    * Любов і творчість, пристрасть і призначення часто виникають у ліриці поета як ворогуючі сторони. Їхні складні взаємини описуються у такий спосіб:
    * Однією надією менше стало,
    * Однією піснею більше буде.

Поетичній душі  нестерпно любовне мовчання, і тому вона співає. Обранець серця може відмовитися від її очей, але все життя ловити він буде вірш, «Молитву губ моїх гордовитих». Лірична героїня поезії Ахматовій - теж поет. І, як у кожного поета, у неї є своя Муза. Її Муза - рідна сестра дантевської і шекспірівської, це муза-іноземка; вона - подруга і суперниця, той, що не замовкне, глас совісті і ніжна небожітельніца. У своїх віршах Ахматова часто розвиває тему поезії як шлях служіння світу, людям - шлях найчастіше невдячний і тяжкий. Цивільні   мотиви   органічно   входять у творчість поета, їхня наявність випливає з уяви Ахматової   про  високе  призначення поезії.  Поезія не тільки солодкий дарунок слів, співання пісень, але і «веління небес», важкий хрест, який потрібно нести гідно. І тому поет завжди приречений бути у гущавині життя, у центрі подій, якими б трагічними вони не були:

    * Ні, і не під далеким небозводом,
    * І не під захистом далеких крив -
    * Я була тоді з моїм народом,
    * Там, де мій народ, до нещастя, був.

 





Втеча, відступництво від своєї країни, від свого народу,  від своїх ідеалів - вчинки, неварті «скорботного духу» поезії. Образ жінки, її призначення, доля жінки-поета - такі прояви «жіночої» теми у творчості Ахматової. У неї унікальний стан у російській літературі - стан першої жінки-поета (не поетеси, а саме поета). І сама вона усвідомлювала цю свою долю - бути першою, і тому у її ліриці «жіноча» тема чи є не домінуючою. Ахматова не просто навчила «жінок говорити», виразивши у своїй творчості жіночу душу, - вона цілеспрямовано руйнувала образ, що складався століттями, ікони, «генія чистої краси»:

    * Ні, царевич, я не та,
    * Ким мене ти бачити хочеш,
    * І давно мої вуста
    * Не цілують, а пророкують.

Світ віршів Ахматової - це світ, відвертий, відкритий, даний з позиції жінки, чия натура мінлива і суперечлива. Це світ, що  виміряється  глибиною особистих почуттів героїні. У подібному підході для поета - особлива  сила  і  повнота  сприйняття, а не його вузькість.  Слід зазначити, що сама Ахматова була здатна об’єктивно і навіть із іронією віднестися як до своєї ролі жінки-поета, так і до особливостей жіночої природи у загальному:

    * …Я навчила жінок говорити…
    * Але, Боже, як їх замовчати змусити!

Санкт-Петербург, духовна батьківщина Ахматової, став невід’ємною частиною її творчості. Її поезія петербуржанки, строга, класично розмірена, родинна самій архітектурі міста з його врочистістю, симетричністю і строгістю ліній. Вірші Ахматової невіддільні від Літнього саду, від білих ночей і невських набережних:

    * Як площі ці великі,
    * Як гучні й круті мости!

Для улюбленого міста у неї безліч епітетів - порою суперечливих: дикий, похмурий, священний, холодний, страждальницький, мрячний, спокійний, строгий Петербург, а потім Ленінград - незмінно присутнє у її поезії тло, простір, де живуть любов і ненависть, зрада, розлука, радість, кров. Таким представляється мені поетичний світ Ахматової. Своєрідність її віршів, своєрідність трактування у них тих або інших традиційних мотивів обумовлені багато в чому творчою індивідуальністю автора, що сплавила воєдино велику традицію російської поезії XIX століття і мистецтво новітньої епохи. Вона внесла своє розуміння в такі теми, як любов, творчість, жіноча душа, патріотизм. При цьому внутрішнє щиросердечне багатство і величезний поетичний дарунок дозволили їй виявити із глибин свого «я» цілісну і універсальну картину світу і людини в ньому. Визначивши кохання як центр світу і сенс життя, Ахматова тим самим зовсім не обмежує свою творчість - всі її мотиви і образи чудовим образом виявляються зв’язаними один з одним і із чітко позначеним центром. Її лірика - яскравіший приклад поезії теперішнього майстра і дійсно великої людини.

    * Багато чого ще, напевно, хоче
    * Бути оспіване голосом моїм…
    * Г. Ахматова