У листопаді 1898 року починається переписка двох письменників. Молодий Горький пише Чехову: «…я хотів би порозумітися Вам в щирій, беззавітної любові, яку відчуваю до Вас із часів молодих нігтів моїх, я хотів би виразити захват перед дивним талантом Вашим…». Нам важко сказати, як ставився в той час до літературних досвідів Горького Чехов, але відповідний лист містить добрі слова: «Дружньо тисну руку». З Горьким зв’язаний один з деяких виступів Чехова із прямим поясненням своєї суспільної позиції. У 1900 році Чехов був вибраний почесним академіком Пушкінського відділення Російської академії наук. У 1902 році, коли за вказівкою влади було анульоване обрання Горького у почесні академіки, Чехов, як і В.Г. Короленко, демонстративно відмовився від цього звання. Здавалося б, не так вуж велика різниця в часі початку їхньої творчої діяльності (перше оповідання Горького «Макар Чудра» виходить у 1892 році, а перший збірник Чехова «У сутінках» - у 1887 році), але ця різниця в п’ять років досить відчутна. Горький пережив революцію і став засновником соціалістичного реалізму, Чехов не дожив до революції 13 років і вважався письменником, що завершує традицію критичного реалізму.

Лікар, гуманіст, інтелігент, він ніколи б не прийняв кровопролиття і не виправдав би, як Горький, кров в ім’я святої мети. Ранній Горький весь пронизаний схованими цитатами із Чехова. Широко використовує він чеховські прийоми: відкриті зав’язки і фінал, тісне переплетення філософських ідей з побутовими життєвими подробицями. Він слідом за Чеховим розробляє толстовські ідеї. У листі до Суворіна Чехов називає «основними положеннями» толстовства викриття війни і суда. Ще раніше, у 1886 році, виходить оповідання «У суді», де показано не менш вражаюче, чим у романі «Воскресіння», засідання суду. А у 1894 році Горький опублікував повість «Бідолаха Павло», де описав «великий акт людського правосуддя» над Павлом Ареф’євим. Манера зображення суду надзвичайно схожа із чеховською. Прокурор - добродушна людина з вусами, як у таргана, здатний надавати своєму обличчю люте вираження голодного бульдога, захисник, що зловживає жалібними словами.  І на тлі цього гротескного зображення - трагедія нещасної людини, якої не дозволяють в останнє побувати на могилі вбитої їм жінки. Існує ряд горьківських оповідань, виразно орієнтованих на художню манеру Чехова. Очевидний зв’язок між «Чорним ченцем» і «Помилкою» Горького.



 




 Однак чеховська ідея Ковріна про вибраність, трансформується і стає думкою про загальний порятунок людей Кравцова. Більш того, у чорного ченця Ковріна не вірить ніхто, ідея життя заради інших так сильно діє на Ярославцева, що він починає уявляти себе - ні багато ні мало! - учнем Рятівника. Згодом шляхи творчості цих двох письменників розходяться, але сполучні нитки ще зберігаються. Обидва письменника нещадно зривають маски з реальності, указують на вульгарність навколишнього життя. І головне - чеховський і горьківський ідеал людини якийсь час (поки позитивним героєм Горького не став революціонер) схожі. У п’єсі «Дядько Ваня» Астров говорить про героїню: «Вона прекрасна, суперечки ні, але… адже вона тільки їсть, спить, гуляє, чарує нас красою - і більше нічого. У неї немає ніяких обов’язків, на неї працюють інші… А дозвільне життя не може бути чистим». Майже те ж говорить і Фома Гордєєв: «Гарна людина і жити добре повинна». Горький знайде свій ідеал пізніше, у новому герої - революціонері, а Чехов так і не знайде свій ідеал. Незабаром Горький побачив обмеженість чеховського реалізму у відсутності заклику людей до героїчних вчинків, у відсутності культу людини - активного перетворювача дійсності. У листі до дружини, відразу після похорон Чехова, Горький пише про те, що вульгарність в остаточному підсумку восторжествувала над труною її викривача, і причину цього, безсумнівно, він бачить у пасивному їй протистоянні. Не є випадковим той факт, що рідним театром і для п’єс Чехова, і для п’єс Горького став МХАТ. Але якщо, за словами Станіславського, Горький - «головний зачинатель і творець суспільно-політичної лінії в Художньому театрі», те п’єси Чехова - його головне психологічне джерело, «будуть відсутні його п’єси - театр втратить свій аромат». Цікаво, що обидва письменника переживали за долю п’єс один одного, хоча і писали принципово про різне. Правда, п’єса «На дні» здається іноді небагато чеховською.

У ній також відчувається безвихідність, що млоїть, гнітить задушливе повітря застояного життя… Там немає позитивного героя, що, вийнявши своє палаюче серце, вів би людей до світлого майбутнього. Там у людей взагалі немає майбутнього. Горький частково використовує і деякі чеховські прийоми: його герої також не слухають один одного, невлад вимовляють символічні фрази. В одній зі своїх статей Блок сказав, що Горький не зовсім інтелігент. Засумніватися ж у тім, що щирим інтелігентом був Чехов, не може ніхто. Імовірно, звідси і бере початок настільки різного розуміння ролі інтелігенції в їхній творчості. Для Чехова інтелігенція - це й той прошарок суспільства, що здебільше у душі ще більше опошляється від самовдоволеної свідомості приналежності до інтелігенції. А ті, хто болісно почуває, як Васильєв у «Припадку», жах і бруд суспільства, змушені пити на ніч бром.

Інтелігенція Горького - «ломовий кінь історії», які запропоновано винести на собі вагу предводительства, ведучи за собою народ, який буде завершувати справу революції. У написаному після смерті літературному портреті людини з «м’якою, милою посмішкою» видно - Чехов залишився для Горького таким, яким бачився письменникові змолоду.