Ледве більше піввіку, що минули після Великої Вітчизняної війни, не послабили інтересу суспільства до цієї історичної події. Час демократизму й гласності, що освітило світлом правди багато сторінок нашого минулого, ставить перед істориками й літераторами нові й нові питання. І поряд із традиційно розглянутими добутками Ю. Бондарева, В. Бикова, В. Богомолова в наше життя входять «не напівправди, що терплять,» романи В. Астафьєва «Пастух і пастушка», В. Гроссмана «Життя й доля», повісті й оповідання В. Некрасова, К. Воробйова, В. Кондратьева.

«Фатальною перешкодою на шляхетному людському шляху була й залишається війна - саме аморальне діяння із всіх, які породила людина». І тому не вмовкає війна у творчості Віктора Астафьєва. Про тих молодих хлопців, з якими довелося письменникові воювати, але яким не довелось дожити до Перемоги, і написав він одну із кращих, по-моєму, одну із самих «важких і болючіше дісталися йому речей» - повість «Пастух і пастушка». У цій повісті відтворений образ чистої любові, життя людських душ, війною не зім'ятих, не подавлених.

«Сучасна пастораль» - такий підзаголовок, багато чого визначальний і, що проясняє в ідейному звучанні добутку, дав письменник своєї повісті, у якій є любов, є щастя - ці головні прикмети традиційної пасторалі.
Але недарма письменник поруч зі словом «пастораль» поставив слово «сучасна*, як би підкресливши тим самим жорстоку визначеність часу, безжалісного до людських доль, до самих тонких і трепетних поривів душі.

Є в повісті дуже важливе протиставлення - дитячий спогад головного героя, лейтенанта Бориса Костаева, про театр із колонами й музикою, про пасущихся на зеленій галявині білих ягничках, про танцюючих юний пастуху й пастушку, що любили один одного, і «не соромилися цієї любові, і не боявшихся за неї, різко, кричаще контрастує, зовні стримано, але внутрішньо разюче глибоко й емоційно, із загостреним болем і щемливої душу сумом написаної сцени про убитих старих, хутірських пастуху й пастушку, «обнявшихся віддано в смертну годину».





 






«Залп артпідготовки пригорнув старих за лазнею - ледве їх не вбило. Вони лежали, прикриваючи один одного. Баба сховала особу під мишку старому. І мертвих било їхніми осколками, посікло одежонку...» Коротка ця сцена, символіка якої особливо очевидна в контрасті з театральною ідилією, мабуть, центральна в добутку. У ній як би сконцентрований трагізм війни, її антигуманність. І ми тепер не можемо сприймати подальше оповідання, стежити за короткої, як спалах ракети, історією любові Бориса й Люси, за долями інших персонажів інакше як через призму цієї сцени.
Показати антигуманну суть війни, що ламає й перекручує долі, що не щадить самою життя, - головне завдання, що поставив перед собою В. Астафьєв у повісті.
Письменник занурює нас в атмосферу війни, густо насичену болем, шаленством, жорстокістю, стражданням, кров'ю. От картина нічного бою: «Почалася рукопашна. Оголодалые, деморалізовані оточенням і стужею, німці лізли вперед безумно й сліпо. Їх швидко прикінчили багнетами. Але за цією хвилею накотилася інша, третя. Усе перемінилося, тремтіння землі, терті з вереском відкоти гармат, які били тепер і по своїм, і по німцях, не розбираючись, хто де. Та й розібрати вже нічого було не можна». Ця сцена покликана підвести читача до основної думки повести: про протиприродність, що змушує людей убивати один одного.

Поза цією головною думкою не можна зрозуміти трагедії повести лейтенанта Бориса Костаева, що вмерло в санітарній лікарні, якому війна подарували любов і відразу відняла її. «Нічого неможливо було поправити й повернути. Усе було й усе минуло».
У повісті «Пастух і пастушка», добутку великого філософського змісту, поряд з людьми високого духу й сильних почуттів, письменник створює образ старшини Мохнакова, здатного до насильства, готового переступити рису людяності, зневажити чужим болем. Трагедія Бориса Костаева стає ще ясніше, якщо пристальнее вдивитися в один із центральних образів - старшину Мохнакова, що не випадково проходить поруч із головним героєм.

Один раз у розмові з Люсей Борис вимовить дуже важливі слова про те, що страшно звикнути до смерті, примиритися з нею. І з Борисом і з Мохнаковым, що находились на передовий, постоянно видевшими смерть у всіх її проявах, трапляється те, чого боявся Костаев. Вони звикли до смерті.
Повість В. Астафьєва застерігають: «Люди! Це не повинне повторитися! »