Я живу тобою і для тебе. Вийшов з тебе, в тебе перейду, під твоїм високочолим небом гартував я душу молоду.
Василь Симоненко — великий син українського народу, геніальна! поет. Його світлій пам'яті, його палкому і ніжному слову я хочу присвятити сзЦ] твір.
В оточенні дідуся і матері промайнуло дитинство майбутнього генія. Вігі ріс, мужнів, як молодий дубок. Любив матір, любив дідуся, який замінив іїчм( батька і став найпершим і наймудрішим порадником у житті. Дідусь розпов ід§ онукові не тільки казки, він наставляв його у житті:
Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Блискавично промайнуло дитинство, і ось уже Василь — студент Київської! університету. А з серця просяться на папір, до людей щирі та привітні віршЦІ Й увічнюються в цих віршах до щему рідні люди — дідусь, мама, родичі, оджі« сельці. Вони ж бо і є Народ.
У Симоненкових рідних Біївцях жила маленька, майже непомітна бабуп* І Звали її Онисею. Жила сама-самотою: три сини, три орли загинули на фронті, [ їй поет присвячує свій вірш «У баби Онисі було три сини»:
Щоб знали майбутні предтечі
В щасливій і гордій добі:
їх горе на утлії плечі
Онися взяла собі.

Якби не складалося життя Василя, а юність брала своє, весняними вітрами І мрій, неспокою, натхнення шугає у скронях, ніжним квітом любові спалахув І в серці. І те п'янке, юне, солодке переливається в чарівну поезію:
Вітер пісню співа стоголосо.


 






Але раптом в екстазі німім
Зупинивсь біля тебе і млосно

Зазітхає у волоссі твоїм. Василь любив правду, ненавидів зло. Умів любити так щиро, ніжно, само чено, як ніхто на світі:
Ображайся на мене, як хочеш.
Зневажай, ненавидь мене —
Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне. Умів Василь Симоненко і ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство. По-лн царськи поет боровся з чорною кривдою і рядками своїх віршів, і друкованими статтями. Це накладало свій відбиток. Тяжко жилося поетові такої громадянці. кої мужності. Оті відгодовані демагоги і брехуни не могли подарувати йому ти кого нечуваного вільнодумства, простити правду. І не прощали... Похмура пол і тична зима дедалі лютішала. Побільшало цькувань, наклепів, звинувачені, В цей час Симоненко звіряється лише своєму щоденнику. Він пише про те, щп втрата мужності — це втрата людської гідності, котру він ставить понад усі', Навіть над самим життям. Але скільки людей рятували своє життя в нікому непотрібному животінні.

На 28-му році згасла Симоненкова зоря, та навіки він залишився з нами, і«го любов і мука, ного радість і гнів, його вогненна поезія з нами: Україно! Ти моя молитва, Ти моя розлука вікова. Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права. Поет вірив, що проллється він крапелькою крові на українське священне н іімено — і спалахне яскраве світло. Саме тому, що він жив, любив і ненавидів, і ІІН ждав і згорів за рідну землю, за народ, Батьківщина повік не забуде його.

Пимоненко сьогодні — символ незнищенвості українського духу, символ іфіівди і сумління:
Син мужицький. Золоте коріння.
Одчайдушна блискавка брови.

Спалах — і холуйське павутиння