Коли живеш у сім'ї, коли у тебе є і матуся і тато, коли з першого дня життя тебе огортають щоденно любов і турбота рідних людей, то цей родинний затишок, це щастя стає звичним і навіть непомітним. Але ось я прочитав вірш Т. Г. Шевченка «Мені тринадцятий минало» — і моя душа озвалася таким хвилюванням, таким болем, такими ніжними й вдячними почуттями до рідних, що й не вимовить словами! Яким же різним є поняття щастя, «раю» для мене і для тринадцятирічного героя вірша!
Для його відкритої душі цей «рай» — скрізь! 1 Господнє небо, і сяюче сонце, і село, і веселе ягня — це те, від чого на серці хлопчика «так любо, любо стало, неначе в Бога». Ми бачимо, що душа його налаштована на добро, яке відлунює у словах молитви: «Тоді так приязно молилось...» Це — світ душі Тараса-хлопчика, малого сироти.
Та є ще дійсність, у якій








...недовго сонце гріло, Недовго молилось... Запекло, почервоніло І рай запалило.
У цьому сирітському світі «село почорніло», «небо голубеє... помарніло», «не мої ягнята», «нема в мене хати». «Не дав мені Бог нічого!..» — пронизливий, жорстокий висновок-вирок приголомшує мене; враз хочеться допомогти, захистити хлопчика. Та ось я бачу, як «...дівчина... прийшла, привітала, утирала мої сльози і поцілувала». І сирітське серце, радісно стрепенувшись, засяяло разом із сонцем: нехай немає рідних мами й тата, але — «неначе все на світі стало // Моє ... лани, гаї, сади!»

Та ця омана недовговічна: кришталевий дитячий «рай» розбивається суворою дійсністю Залишається тільки гірко шкодувати за тим, що «Господь не дав дожить малого віку в тім раю», змиритися із сирітською долею «юродивого», що «людей і [Бога] прокляв!.»