Читати Ф. М. Достоєвського важко, але цікаво. Одним з найбільш значних його добутків є «Злочин і покарання». Проблема, над якою бився головний герой роману Достоєвського Раскольников (як звільнити людину від страждань), виявилася у романі нерозкритою, тому що автор і сам не бачив шляхів її вирішення. Але на шляху до її вирішення автор досліджує і розкриває трагічні протиріччя дійсності, що несправедливо губить людину, давить її. Світ героїв роману «Злочин і покарання» тривожно незвичний. Майже усі центральні фігури роману - соціально знедолені, головний герой і його обраниця - це «вбивця і блудниця». Це живі, але знівечені люди, вони страждають так болісно, що читати про ці страждання боляче. У романі майже усі - «колишні». Раскольников - «колишній студент», Мармеладов - колишній чиновник, Соня - колишня панянка, малята Катерини Іванівни - колишні «дворянські діти», яких убогість виганяє на вулицю просити милостиню, Цілком природно, що герої Достоєвського відірвані від реальної життєвої практики. Майже усі вони начебто б не зайняті нічим, немає у них і нормального сімейного вогнища, свого даху, усі люди в романі - осиротілі уламки сімей, що розпалися. Усі вони: Мармеладови, Соня, Раскольников, Дуня, Пульхерія Олександрівна - існують на чужому місці і тимчасово.

Ми зустрічаємо їх на постої у номерах, у кутах, на тимчасовому пристановищі у знайомих. Багатьох з них женуть і із цього випадкового місця. Страшно, звучить питання Мармеладова: «Чи розумієте, чи розумієте ви, вельмишановний пане, що виходить, коли вже нікуди більше йти? Тому що треба, щоб усякій людині хоч куди-небудь можна було піти…». Майже усі вони вільні або мимовільні «вічні мандрівники». Немає у них і щиросердечного спокою. Та і весь Петербург взагалі - «місто напівбожевільних». Настрой у більшості героїв негативний. Спокійного тону немає. Раз у раз страшні картини переміняються ще більш жахливими: от жінка кидається з моста в ріку. Перед нами на мить відкриваються двері в чуже життя, повне безвихідного розпачу. От п’яний, занепалий, напівбожевільний, але проте ясно розуміючий жах і безвихідність свого положення Мармеладов. От Катерина Іванівна з дітьми на вулиці. Злиденні, вони змушені просити милостиню. Ці картини - неминуча приналежність петербурзького життя. Герої Достоєвського попадають у такі життєві тупики, з яких є тільки один вихід - смерть. Хто ж винуватець усього цього?

Відчуття безвихідності доводить Раскольникова до розпачу, до нестями, майже до божевілля. Соню штовхає на панель. Що ж буде з людством, що калічать і розбещують сьогодні? Це хвилювало Достоєвського. Адже і злочин Раскольникова є частково протест проти ненормальності соціального устрою. Особливо ж хвилювала його доля дітей. Діти - надія кожного народу, його майбутнє. Страждання дітей для Достоєвського - одна з головних ознак несправедливо влаштованого світу. На сторінках роману письменник, розповідаючи про життя дітей, викриває дивовижну злочинність суспільства, тому що у цьому суспільстві страждають діти, ллються дитячі сльози. Про життя дітей в умовах капіталістичного міста говорили і сучасники Достоєвського: письменники і художники. Усі ми добре пам’ятаємо вірш Некрасова «Плач дітей», картини Маковського «Побачення» і Пєрова «Трійка». На обличчях дітей вираження безвихідних страждань, сліди вічних побоїв, у їхніх лахміттях, позах, у змучених очах відображено ціле життя. Достоєвський говорить про гірку долю дітей, про їхні страждання і цим викриває існуючий лад. Письменник вважав, що суспільство, у якому страждають діти, злочинно. Головний герой роману - Раскольников, але усі його вчинки звернені до дітей. Побачивши п’яну дівчинку Раскольников відчуває почуття гніву до франта, ненависть до тих, хто її погубив, бажання допомогти дівчинці. Раскольникова вражає система, по якій живе суспільство: «Це, говорять, так і треба. Такий відсоток, говорять, повинен іти щороку… кудись… до чорта, мабуть, щоб інших освіжити і їм не заважати». При зустрічі з нещасними дітьми у Раскольникова загострюється ненависть до навколишнього світу.

Сльози Колі і Ліни, боязкий загублений погляд Полі, змушених просити милостиню, не можуть не торкнути людське серце, не викликати збурювання існуючим ладом, що спотворює людей, робить їх нещасними. «Висока і тоненька, як сірник, Поля, що обхопила його (брата) шию своєю довгою, сухою рукою. Вона зі страхом стежила за матір’ю своїми великими-великими темними очами, які здавалися ще більше на її переляканому й змарнілому обличчі». Як і Достоєвський, Раскольников бачить у дітях чистоту, доброту, світло, втрачені дорослими. Чистий світ душі розкривається у сні Раскольникова. Бачачи, як б’ють стару клячу, дитина плаче. «…пробивається він крізь юрбу до савраскі, обхоплює її мертву, закривавлену морду й цілує її, цілує її в очі, у губи… Потім раптом підхоплюється і у нестямі кидається зі своїми кулачками на Миколку.



 





    *
      Папочка! За що вони… бідну конячку… убили!».

Дорослі, які бачать цю картину, залишаються байдужими. Усе краще, що несуть дорослі герої роману, Достоєвський зв’язує зі світом дитини. Соню опромінює ореол чистоти і навіть святості, і в цьому волаючий контраст із її брудною професією. Страшна доля цієї дівчини-дитини - найбільш вагомий доказ злочинності суспільства. Адже діти не тільки тепло і світло для людей у сьогоденні, вони - їхнє майбутнє. Без них неможливе життя людства на землі. Мало хто зумів так близько підійти до дитячої душі і так глибоко у неї проникнути, як Достоєвський. Та й не тільки у дитячу. Достоєвський не пише про життя кожного дня. У його книгах герої розкриваються перед читачем у години і дні таких подій, які можуть випасти на долю однієї людини тільки раз у житті, а можуть і не випасти ніколи.

На похоронах Ф. М. Достоєвського серед безлічі вінків був вінок і від російських дітей. Читаючи твори Достоєвського, ми переймаємося жалем. Це дуже потрібне людині почуття: жаль. Ми страждаємо разом з героями, і це збагачує наші душі. Хотілося б, щоб це розуміли усі. Ф. М. Достоєвський був одним із самих серйозних російських письменників, він ставив у своїх книгах важкі філософські проблеми. Одночасно він володів мистецтвом захоплюючого читання. Його читають і будуть читати, поки існує людство. У творах Достоєвського багато дивних думок, ідей. Але самою дивною мені здається от ця: «Життя гарне, і треба зробити так, щоб це міг підтвердити кожний».