Початок XX століття у Росії було часом небувалого розквіту поезії, по праву названим «срібним століттям» - слідом за «золотим», пушкінським. Це - період виникнення у російському мистецтві безлічі нових напрямків: символізму, футуризму, акмеїзму та інших. Як правило, кожне з них прагнуло бути новим мистецтвом. Більша їхня частина належала до модернізму. Одна з характерніших рис останнього - прагнення до розриву з мистецтвом попередньої епохи, відмова від традиції, від класики, постановка і рішення нових художніх завдань, при. цьому новими художніми засобами. І щодо цього акмеїзм, у руслі якого складалася рання творчість Ахматової, не був виключенням. Однак багато чого у творчій долі автора визначило тяжіння до класично-строгій і гармонійної традиції російської поезії XX століття. І насамперед, величезне значення у формуванні Ахматової як поета мала її класична освіта, дитинство, проведене у Царському Селі, виховання, щзо було у кращих традиціях російської дворянської культури. Царське Село - маленьке місто, де виросло так багато великих поетів. Його повітря пронизане поезією Пушкіна, Державіна, Тютчева:

    * Тут стільки лір повішено на гілки,
    * Але і моєї начебто місце є…

Цим двовіршем Ахматова зближає себе і тих, чиїм генієм діялася російська класична поетична традиція. У своїй ліриці Ахматова розвиває традиційні теми: любов, творчість, природа, життя, історія. Кохання, безсумнівно, саме піднесене, саме поетичне із всіх почуттів, адже поетові завжди «диктує почуття» - а яке з почуттів зрівняється з любов’ю по силі впливу? Любовні мотиви у ліриці Ахматової представлені у всім їхньому різноманітті: зустрічі і розлуки, зради і ревнощі, самопожертва і егоїзм коханих, безмовна пристрасть і болісне щастя взаємності. Для Ахматової, як ніколи для Тютчева, любов - це сполучник двох душ, що буяє внутрішніми трагедіями:

    * Їх з’єднання, сполучення,
    * І фатальне їх зливання, І … двобій фатальний.

А як епіграф до самого «любовного» свого збірника автор бере уривок з вірша ще одного свого попередника в області любовних колізій, Баратинського:

    * Прости ж навік! але знай,
    * що двох винних,
    * Не одного, найдуться імена
    * У віршах моїх, у переказах любовних.

Любов стає у Ахматової невід’ємною частиною людського буття, основою гуманістичних цінностей; тільки з нею можливі «і божество, і натхнення, і життя, і сльози», як писав Пушкін. Тобто, говорячи словами іншого поета, що став класиком ще при житті, - Блока: «Тільки закоханий має право на звання людини». Поет і поезія - тема, над якою любили міркувати російські лірики, адже «поет у Росії, більше, ніж поет». Героїня Ахматової піднімається над владою життєвих обставин, усвідомивши свою долю як особливу:

    * Ні, царевич, я не та,
    * Ким мене ти бачити хочеш,

 



    * І давно мої вуста      

    * Не цілують, а пророкують.

Шестикрилий серафим, що був Пушкіну, приходить і до героїні. Лермонтовський пророк, переслідуваний своїми співгромадянами, знову приречений на людську невдячність у її віршах. Цивільна лірика - невід’ємна частина творчості Ахматової. Протиставлення «поет» і «громадянин» для неї просто не існувало: поет споконвічно не може не бути зі своєю країною, зі своїм народом. Поет «завжди з людьми, коли шумить гроза», і цю тезу свого попередника Ахматова підтверджує всією творчістю. Слова, що призивають героїню кинути свій край, «глухий і грішний», оцінюються нею як неварті високого духу поезії. Для Ахматової, що успадкувала велику традицію російської класики, веління боргу вище всього: «Одні дивляться в ласкаві погляди, Інші п’ють до сонячних променів, А я всю ніч веду переговори З неприборканою совістю своєю». Образ Петербурга знаком нам по творах Пушкіна, Некрасова, Гоголя. Для них  він   -  місто  контрастів,   «пишний»   і «бідний»   одночасно. Місто,   де   може відбутися все; місто що відкидає і що викриває, але при цьому улюблене. Це свого роду символічне втілення всього світу, всесвітній град. Він із самого початку виникає у творчості Ахматової.  Прибравши в себе повітря невських набережних, запам’ятавши у своїй душі світлу і гармонічну правильність його архітектури, вона, слідом за іншими, перетворює подробиці  петербурзького пейзажу в  непорушну поетичну даність. Петербург Ахматової - суперечливе, але незвичайно притягальне місто: «Але ні на що не проміняємо пишне Гранітне місто слави і лиха, Широких рік сяючі льоди, Безсонячні, похмурі сади…». Почуття міри, стриманість, строга закінченість думки, що характеризує кращі зразки російської класичної поезії, властиві і ліриці Ахматової. Вона не вихлюпує на читача свої емоції, не оголює душу у пориві почуттів, а «просто, мудро» оповідає про пережите. От як пише автор про любовне сум’яття своєї героїні:

    * «Десять років завмирань і лементів,
    * Всі свої безсонні ночі
    * Я вклала в тихе слово.
    * І сказала його - дарма.
    * Відійшов ти, і стало знову
    * На душі і порожньо і ясно».

 Очевидний біль і розпач героїні - але як стримано, без надриву це показано, і в той же час як психологічно точно і вичерпно дана розв’язка. У віршах Ахматової не так багато пейзажних описів. Пейзаж для неї звичайно лише тло, лише привід для міркування, для опису щиросердечного стану. Паралелізм того, що трапляється в душі, і природі - улюблений мотив класичної поезії. Для нас звичні уподібнення явищ природи людським діям - бура «плаче, як дитя», грім «грається і грає». У вірші Ахматової «Три осені» героїня, звертаючись до улюбленої пори російської поезії, розрізняє в ній три стадії, що відповідають трьом стадіям людської зрілості: «Усім стало ясно: кінчається драма, І це не третя осінь, а смерть».

Поезія Г. Ахматової доросла, наповнена великою традицією російської літератури XIX століття - традицією гуманістичною, піднесеною, світлою. «Душі висока воля», вірність ідеалам, гуманістичний пафос, мужня правдивість зображення, напруженість духовного життя, тяжіння до класичного, ясного, строгого і розмірного стилю - все те, що характерно для російської поезії минулого століття, знову з’являється саме у ахматівських рядках, владно і ніжно одночасно.

    * Коли шарудять у яру лопухи
    * І никне гроно горобини жовто-червоної,
    * Складаю я веселі вірші
    * Про життя тлінне і прекрасне.
    * Г. Ахматова