Лірично, схвильовано, з теплим гумором розповідає письменник про природу й людей, як про єдине ціле. «Жили ми в певній гармонії з природою», — говорить він. Тут миші підказували Яремі Бобиреві, що навесні буде повінь, погодою «завідувала ворона», дід найбільше в світі любив сонце, мати, мов щось живе, голубила кожну билиночку, амисливецьбув не здатен підняти руку нату.саму ворону. Зрозуміло, чому всі радощі і прикрощі малого Сашка теж пов'язані з природою.
«І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта й побачити в хаті теля, що найшлося вночі...» — перелік таких от приємностей займає цілу сторінку. Чи не з цієї гармонійної єдності людей зображених у кіноповісті з навколишнім прекрасним світом витікає їхня моральна краса?

Не випадково, що кілька дійових осіб, безпосередньо не пов'язаних із пануючим у селі духом, постають менш, привабливими. Учитель не розуміє малого Сашка, піп, замість того, щоб допомагати людям під час повені, святить паски, поліцай б'є людей тощо.
Але таких персонажів — меншість. Більшість усе ж таки «діти природи». Це й епізодичні герої, як Ярема, що знається на народних прикметах, і старий ко-валь-рибалка Захарко, і колоритні старці Холод і Кулик. Це й Самійло-косар, що «орудував він косою, як добрий маляр пензлем».
Але в центрі повісті — родина Довженків. Про декого з родичів письменник лише згадує, інших змальовує дуже детально й образно. Взагалі Довженко добре передавав індивідуальність кожної з осіб, Ш° зображувалися.
Наприклад, дід Семен, що «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, зі старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо», і був «схожий на Бога»: усе-поряд — внутрішнє, зовнішнє та метафоричне.

А от — бабуся Марусина, що мала «очі такі видющі й гострі, ШС сховатися від неї не могло ніщо в світі», яка полюбляла прокльони (саме як різновид творчості, а не справжнє бажання комусь зла), так що без них «не могла прожити й дня».

Не менш живим постає батько — в убогому одязі та з великим духовним багатством і високою культурою мислення, якого Сашко і поважав і любив, але часом плакати хотів, як бачив того у дранті. «З нього можна було писати лицарів, богів, агіостолів, великих учених чи сіятелів — він годився на все». І коли говорити про духовну велич людини, то важко знайти кращий приклад.
Ось серед яких людей



 






зростав малий Сашко, якому судилося стати великим художником — письменником та кінорежисером.
Добре відчувається у повісті й спадкоємність поколінь, адже «сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє».
Батько пояснює малому Сашкові «хто ми», згадуючи козацтво. Дівочі колядки переплітаються з народними думами про героїчну боротьбу українського народу з турками і татарами.
Свої моральні принципи старі передають молодим. Дід Семен говорить Сашкові, що за кожне пошанування старої людини якийсь гріх з душі знімається. Батько і дід беруть хлопця на сінокіс, помалу привчаючи до праці.

«...Ношу дрова до куреня, — згадує Довженко, — розводжу вогонь, картоплю чищу, ожину збираю косарям до горілки».

Символічно звучить розповідь про те, як в одну ніч у Сашка померла прабаба і народилася сестричка", на зміну старому приходить нове.
Проблему зв'язку поколінь Довженко з притаманним йому гумором розв'язує навіть у розповіді про собак — Пірата старого і Пірата молодого.

Отже, всією своєю повістю, сповненою поетичності, Довженко ніби кличе нас бути таким само щирим, красивим, духовно багатим і гордим, як наші предки: як мужні герої, так і прекрасні у своїй працелюбності трударі-хлібороби. Хоч якоїсь «педагогічної» мети письменник свідомо не ставив, прекрасне завжди виховує тих, хто з ним зустрічається.
Зачаровує, як Десна...