Дуже рано виявилися у хлопця здібності до малярства. Ще змалку крейда і вуглинка були для нього неабиякою радістю. Усе ними малював стіни, лави, стіл в хаті й надворі, в себе й у гостях. Хлопець любив зображувати птахів, звірів, людей. Якось юний художник намалював п'яного дяка, за що був ним жорстоко покараний. «Цей перший деспот, на котрого я наткнувся в моєму житті,— писав Шевченко,— уселив у мене на все життя глибоку огиду і презирство до всякого насильства однієї людини над іншою».

Прагнучи стати художником, Тарас побував у трьох церковних малярів. Проте жоден з них не виявив у хлопця таланту. Останнє рішення будь-що стати малярем визріло у нього в Києві, куди він поїхав з паном. Енгельгардт бенкетував, і три дні хлопець міг робити, що сам хотів. Тарас побував на Хрещатику, оглянув Золоті ворота, Лавру, Софійський собор. Брався нишком перемальовувати. Та за три дні чи ж багато встигнеш?..

1831 року пан Енгельгардт вийшов у відставку й оселився в Петербурзі. А наступного року, зваживши, що він матиме з Шевченка більш як з дворового художника, ніж як із слуги, віддав його на чотири роки навчатися до петербурзького майстра декоративного живопису Василя Ширяєва, людини грубої й жорстокої. Разом з іншими учнями Ширяєва Шевченко розписував інтер'єри петербурзьких театрів — Больпіого, Михайлівського. А вечорами відвідував рисувальні класи Товариства заохочування художників. Тут молодий Тарас знайшов товаришів, які познайомили його з викладачами Петербурзької Академії мистецтв.

У жовтні 1835 року авторитетний комітет Товариства на чолі з професором Федором Толстим розглянув малюнки Шевченка і схвально оцінив їх. Шевченко мріяв навчатися в Академії, але добре розумів, що кріпакам туди дорогу заказано.

Долею українського поета зацікавилися передові діячі російської культури — художники Олексій Венеціанов, Карл Брюллов, поет Василь Жуковський, композитор Михайло Вієльгорський.
Карл Брюллов, ознайомившись з малюнками Тараса, відчув у них міцну основу, на якій у майбутньому міг розвинутись чудовий художник, майстер неабиякого обдарування. Брюллов запросив Шевченка відвідувати свою майстерню, познайомив зі своїми друзями, однодумцями. Діячі російської культури розуміли, що в кріпацтві такий талант загине, і тому розгорнули діяльність щодо викупу Шевченка з кріпацтва.
16 квітня 1838 року в будинку Вієльгорського відбувся великий концерт для друзів композитора. Зібралися тут відомі діячі культури, шанувальники музики й живопису. Після концерту розіграли портрет Василя Андрійовича Жуковського роботи Кар-ла Брюллова. А через б днів, одержавши 2500 карбованців, поміщик Енгельгардт підписав документи про звільнення Шевченка.

Шевченка прийняли до Петербурзької Академії мистецтв у клас Карла Павловича Брюллова — професора Академії.

1838-1840 роки — час, коли Шевченко багато і плідно працював як художник і поет, випереджаючи академічну програму. Крім занять із спеціальних мистецьких дисциплін, багато читав, цікавився історією своєї батьківщини, інших європейських країн. І, звичайно, писав вірші. 1840 року побачила світ його перша збірка — «Кобзар».
Уже після першого року навчання в Академії — у травні 1839-го — Шевченко здобув срібну медаль другого ступеня за екзаменаційну роботу — рисунок з натури. Наступного року — знову срібна медаль: цього разу за складнішу композицію побутового характеру «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці». 1841 року рада Академії присуджує 27-річному Шевченкові третю срібну медаль за акварель «Циганка-ворожка».

Саме за графічні, а не за живописні твори Шевченкові було присуджено високе і почесне звання академіка Санкт-Петербурзької Академії мистецтв. Цей факт свідчить не лише про високий професійний рівень Шевченка як художника-графіка, а й про визнання вагомості його внеску в розвиток графічного мистецтва. Не менш промовистим є і той факт, що саме Шевченко вважається одним із родоначальників національного реалістичного мистецтва Казахстану, і митці цієї країни здебільшого посилаються саме на його графічні твори, зокрема виконані в засланні.

 





Причини відсутності належної уваги до графічної спадщини Кобзаря слід шукати у XIX ст. Тоді графічне мистецтво вважалося мистецтвом другорядним, допоміжним архітектурі,
скульптурі і живопису. Основним призначенням графіки було копіювання та тиражування у вигляді окремих естампів, журнальних або книжкових ілюстрацій кращих архітектурних, живописних, скульптурних творів з метою їх популяризації. Цікаво, що сам Шевченко був високої думки щодо можливості графічних мистецтв і, зокрема, про призначення у суспільстві художника-графіка. Про це свідчить запис, зроблений поетом у щоденнику 26 червня 1857 року: «Из всех изящньїх искусств мне теперь больше всего нравится гравюра и не без оснований. Бьіть хорошим гравером, значит бьіть распространителем света истиньї, значит бьіть полезньїм людям. Прекраснейшее, бла-городнейшее призвание гравера. Сколько изящнейпіих произ-ведений, доступних только богатьім, коптилось бьі в мрачньїх галереях без твоего чудотворного резца?» Такого розуміння значення графічних мистецтв не виявив жоден з художників — сучасників Шевченка.

Знайомство доцільно розпочати з учнівських робіт Шевченка, виконаних у 1835-1837 роках, коли він спілкувався з молодими митцями Товариства заохочення художників, учнями Петербурзької Академії мистецтв і художньої школи, керованої та опікуваної О. Г. Венеціановим. У цей період Шевченко почав працювати над сюжетними малюнками на історичні теми («Смерть Лукреції», «Смерть Олега, князя древлянського», «Александр Македонський виявляє довір'я своєму лікареві Фі-ліппу», «Смерть Віргінії», «Смерть Б. Хмельницького», «Смерть Сократа»), Саме в них бере витоки глобальна тема, що стане для Шевченка основною впродовж усього життя. Це тема України, її минулого, сучасного і вимріяного у серцях простого люду щасливого майбутнього.

Зупинимося докладніше на картині «Смерть Б. Хмельницького». У просторій світлиці — козаки. У глибині на ліжку сидить знесилений смертельним недугом Б. Хмельницький. Відчуваючи близький подих смерті, Хмельницький відповідно до рішення козацької Ради передає своєму синові Юркові, що схилився перед батьком навколішки, булаву — ознаку й символ гетьманської влади. Праворуч від гетьмана, ближче до глядача, у кріслі з високою спинкою, задумливо поскубує бороду боярин — представник московського царя. Ліворуч біля столу — представник духовенства. У центрі малюнка, на передньому плані згорьо-вані запорожці схиляють у скорботі перед улюбленим ватажком бойове знамено. У глибині, на тлі світлого прямокутника відчинених дверей,— силуети козаків, що йдуть прощатися зі своїм гетьманом. Зміст і деталі зображеного досить точно відповідають
описам події, викладеним у сучасній Шевченкові літературі, а також у народній думі про смерть Б. Хмельницького.

Прагнучи якомога життєвіше і правдивіше зобразити сцену смерті Б. Хмельницького, молодий Шевченко малює постаті у складних ракурсах. Однак через брак певного досвіду і вправності в рисунку, а також знань анатомії людського тіла порушуються і навіть деформуються пропорції. А бажання максимально точно відтворити атмосферу цієї сумної, хоч і не позбавленої урочистості події, обертається надмірністю у показі другорядних деталей, які відволікають увагу від головного.

Започаткована у «Смерті Б. Хмельницького» тема історичного минулого і сучасного рідного краю знаходить своє логічне продовження у творах наступних років, зокрема графічному циклі «Живописна Україна». Відповідно до задуму Кобзаря «Живописна Україна» мала виходити щорічно окремими випусками по 12 естампів, виконаних у техніці офорту. З незалежних від Шевченка причин світ побачив тільки один випуск циклу «Живописна Україна» (кінець 1844 р.), що містив б офортів. Та навіть цього досить, щоб належним чином оцінити глибинність його задуму та широту тематичного діапазону.

Варто ще спинитися на роботі «Судня рада». Цей офорт можна розглядати як зображення побутової сцени життя українських селян. На аркуші відтворено сільський сход, що має розв'язати суперечку між односельцями. Змістовий же підтекст глибший. У творі суд народний, тобто суд праведний і справедливий протиставляється панському судові.
По-новому розкривається талант Шевченка-пейзажиста в малюнках, виконаних ним у 1848-1849 роках під час наукової експедиції, з опису та дослідження Аралу.

Малюнки й акварелі, виконані під час експедиції, не стали сухими протоколами, у яких скрупульозно перелічено кожен камінь і кожну складку місцевості. Природу Аралу Шевченко побачив одночасно очима художника та науковця.

Значне місце у графічній спадщині Шевченка посідають портретні зображення, які він створював упродовж усього життя, увічнивши на папері багатьох своїх сучасників. Композиційне вирішення графічних портретів не відзначається широким розмаїттям: здебільшого це поясні чи погрудні зображення, повернені фронтально або на три чверті до глядача, де основну увагу зосереджено на обличчі й особливо очах — «вікнах душі» портретованої моделі. Серед зображених — переважно особи, з якими Кобзар спілкувався або яких добре знав. (Демонструються портрети.)