О. Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) був завзятим мисливцем і рибалкою, але на полювання він збирався з дивним девізом: хай живуть зайці! Павло Михайлович, пройшовши пекло десятирічного заслання, вирушав на полювання з єдиною метою — помилуватися густими лісами, зеленими луками, запашними сінокосами, бездонно-спокійними озерами, бузковими надвечір'ями, сріблястими нічними росами, ніжно-рожевими світанками. Своє найвище захоплення красою природи «поет полювання» передає у «Відкритті охоти», у «Мисливстві» та інших гуморесках. Ці маленькі шедеври вражають органічним злиттям двох граней характеру письменника — гумору й лірики.
У «Мисливських усмішках» Остап Вишня любовно створює високохудожні картини рідної природи, виражає щире захоплення нею, розкриває її могутність і красу. Згадайте прекрасний ліричний відступ у гуморесці «Заєць». Кожне дерево в Остапа Вишні одухотворене, наділене рисами й почуттями живої

людини. Вихоплені з природи «мисливські» картини Остапа Вишні буквально «пахнуть». Задушевного ліризму пейзажам надають вмонтовані в художню тканину фрагменти з народних пісень.
Ось запис із щоденника Остапа Вишні за 23 грудка 1951 року: «Були на полюванні. Не вбили і не застрелили нічого. Для мене де — типове явище. Коли я приходжу, як завжди, додому «попом», без нічого, — усі спокійні. Усі: жона, донька, зять і навіть онучок, Лавлушка.


 




І от одного разу я приношу зайця. Факті Ціла трагедія. Як? Дід убив зайця? Не може бути! Іпішло! Дружина з кимсь говорить по телефону: «А визнаєте — у нас заєць!» — «Ну?» — «Факт: Павло Михайлович приніс. (Приніс!) І от я мучусь уже тиждень: хто вбив того зайця?»


Ще запис (1952 року): «їздили полювати. Це — не вперше і не востаннє. Нічого! І як радісно, що я нічого не вбив! І як радісно буде, що я нічого не вб'ю. Одне тільки: Павлуша, онук, чекає від діда зайця. А дід — без лайця та й без зайця. Перед онуком незручно».

Остап Вишня надзвичайно любив природу, ліси, поля, річки, чарівні краєвиди українського лісостепу. З батьківською турботою стави вся до звірів і птахів. Тому так подобалося йому ходити на полювання, де відпочивав душею, заспокоювався від міської метушні. Особливо часто полював разом із Максимом Рильським, особливо в останні роки життя.
Остап Вишня постійно писав усмішки про мисливців і рибалок. 1958 року вийшло найповніше видання цього циклу під назвою «Мисливські усмішки». Схоже, що це була одна з його найулюбленіших гем. Не тільки тому, щосамбув мисливцем і рибалкою. V таких усмішках не було необхідності кривитидушею: показувати прогресивний поступ нового життя чи передавати всенародне піднесення від соціалістичного будівництва.
«Мисливські усмішки» — явище в українській літературі майже унікальне. Цей синтез народного анекдоту і пейзажної лірики і сьогодні збирає чимале коло читачів.