Прямі й опосередковані поняття дуже широко використовує Григорій ('коворода, взявши їх із Закону Божого, тобто Біблії, або світу символів, як їх класне називає сам автор. Існує одне велике коло (макрокосм), всесвіт, що не-йііинно рухається за своєю траєкторію, в ньому вкинуте коло мале — людина, яки теж мусить рухатись не зупиняючись, разом зі всесвітом, якщо одне коло зупиниться бодай хоч на мить, то це й буде кінець всьому існуванню, кінець буттю.

Ми зустрічаємо коло в образі змія в кільці, де голова йому початок, а хвіст кінець. Скручуючись в кільце, він і становить поєднання цих двох антиномі початку і кінця, або початкову і кінцеву літери грецької абетки: альфи і омег

Зрештою, маємо твердь під ногами, що також невипадково має вигляд ку де й перетинаються різні за своїм призначенням шляхи людські, а це вже пря поняття. Якщо подивитись на земну кулю, змальовану прозорою, то тоді б і мали змогу побачити їх власноруч. Але образ плачу і образ веселого серця, х і є двома різними поняттями, двома кінцями однієї палиці, ми не можемо ск зати, що вони ділять світ навпіл, бо вони-таки і є одна палиця, а також хара теризують одне поняття не матеріального, а невидимого світу, а саме людсь почуття, що саме по собі є нейтральним, і лише схильність людини до того іншого кінця палиці змальовує перед нами це почуття, чи-то в позитивном чи-то в негативному світлі. Тут безвиході немає. Лише треба мати контроль на почуттями і пристрастями. І знову-таки, шляхом подолання всього є прагненн людини відшукати істину, а знайшовши, тим самим наблизитись до Бога.

Бог є нездоланним, неосягненним, і незбагненним людським зіпсованим ро зумом. Він є всюдисущим, все проникливим для людини і всього живого, пер шим чудом із чудес. Увесь всесвіт, все життя або, як його називає Сковорода «хаос морський», розташований за певною ієрархією. Якщо добре придивитись то побачимо цей малюнок у пірамідальній формі, віднайширшого кола, що йо становить земна куля, тобто це коло ще й знизу має кулю, сферу, до найвищо щабля цієї піраміди, до її вершини, на якій і знаходиться найгеніальніше Бож створіння, себто людина, але та, що прагне бути на цій висоті не задля власно досконалості всіх своїх примх, а людина, що прагне зближення з Богом, том і стоїть на самісінькому вершку піраміди.




 





Біля підніжжя цієї піраміди перебуває «море хаосу» з великими хижими хвилями, але чим більше людина тягнеться до Бога, тим вище вона стоїть н» пірамідальній драбині, і тим далі вона від цих зажерливих хвиль, тим не доступнішою вона є для них, а вгорі і навколо оповиває нас з усіх боків, проникаючи всередину усього існуючого і живого, до самих сакральних куточків кожного створіння, наш Творець, Бог. Тому і є кожна наша дія ним керована, тому і стає Він, коли потрібно, нам на заваді, щоб не утнули чогось геть жахливого, чого б неможливо було вже виправити. Коли щабель такої ієрархічної пірамідки, крім нижнього, себто земної кулі, є у вигляді кінця, але з гранями на кшталї багатокутника, але правильної форми, симетричного. Саме ці грані, або ребра, і є шляхами нашими, що насамкінець зближують нас з Істиною. Тому подивившись уважно й прискіпливо на ці грані, з відвертим серцем ми бачимо, що вони не всі пологі, а деякі з них круті, майже відсічні, тому вони і відлякують людину, шукаючу простішої дороги для себе. І лише деякі сміливці наважуються дертись по стрімких стежках з вибоїнами, тому на них важко підійматися, але важко злетіти й до кінця — в безодню, «морської стихії», а не те, що для людей, котрі обрали широку, пологу, гладеньку, але вельми слизьку дорогу, підйом. Вони падають, а піднятись більше не мають змоги, і хвилі з радістю й зловтіхою, без попереднього жалю за такими невдахами, поглинають їх, тягнучи за собою в безодню й безкрайнє «море», в своє кипляче пекло, що спотворює на кшталт зіпсутого дзеркала твердь і міць небесну.

Із цим треба боротись, бо перебування на дні «моря» навряд чи приємне й радісне. І Господь знайшов цей вихід для нас, пославши на землю єдиного свого сина — Ісуса Христа, задля нашого спасіння. А перед тим обрав ще одну людину, крім того, — жінку, для боротьби з пеклом диявольським, Матір Христову — Марію, що первородний гріх її не торкнувся.
На картинах, визнаних світом, Марію змальовують або на кулі земній, як цо бачимо у Григорія Сковороди, або на місяці, чи хмарці. Але це нічого не змінює, бо і куля земна є сферою, і місяць ми бачимо в такому вигляді, хоч і не завжди,

Інший бік його закритий для наших очей тінню, і хмаринка — це теж сфери, хіба тільки дещо химерна, бо не кожен може вбачати в ній символ Небесної Твирді, а також символ вінця Богородиці на Царицю неба і землі. Ці вище зма-імтяні сфери, символізуючи зло, оповиває змій, а голову йому душить п'ятою Иогородиця. Саме в такий спосіб і Сковорода змалював цей образ Богородиці ми пемній кулі, що веде невпинну боротьбу зі спокусою, з дияволом, з пеклом, і «морем хаосу», з суцільним безладдям, що панує в світі, намагаючись також «иг.ти нас шляхом істини, дорогою, яка не є неможливою, бо нею йшов Христос. Тож кожен має свій шлях, а відтак, свій хрест, який мусить приймати не як ка-іушшня, а лише як очищення власного єства, через шлях катарсису пройти до Цирства Вічного, до Батьківського Дому. Очищення серця, насамперед, кордо-цічітризм — це своєрідний ключ в усій поетиці доби бароко. Ця душа, це радісне піднесення, що через очищення все ближче і ближче наближує до Бога, піднімаючись поволі вгору.

Життя Сковорода бачив дещо суб'єктивно, він ніби дивився на багато років «перед, передбачаючи те, що мало б статися значно пізніше, намагаючись при цьому подати корисні поради, і не лише одній людині, а суспільству взагалі.

Отже, численними образами і збірними поняттями наскрізь пронизана творча спадщина Сковороди. Найпоширенішим образом, який вбирає в себе мільйони інших образків в поетиці Г. Сковороди постає море. Такому збірному понятті «море бездонне» протиставляється «твердь небесна» з усіма своїм небесними ииїтилами: сонцем — Бог, провідною зіркою — Марія, та поєднанням людського І Ножого є Син Божий — Ісус Христос. Культ поклоніння Богові, сину Божому, Духу Святому та Діві Марії є ще однією характерною рисою для барокової літератури також, як для вельми яскравого її представника Г. Сковороди.