Я хочу розповісти про фільм Микити Михалкова «Раба любові». Але для початку спробуємо розібратися, що таке фільм...
Чим же відрізняється фільм від книги? Насамперед, тим, що
фільм, по-моєму, більш повно розкриває тему свого автора, оскільки фільм - це сукупність майстерності режисера, композитора, актора. Це творчість багатьох людей, кожний з яких
віддає часточку свого я, часточку свого таланта. І в результаті виходить часом дивний твір мистецтва.
Про такому ямені, що полюбився, добутку я й хочу розповісти.
Це фільм про любов і ненависть, вірності й зрадництві. Фільм, подивившись який починаєш замислюватися про сенс життя, а це говорить насамперед про те, що автор зміг дуже добре донести до глядача саме таємне.

Головна проблема, що ставить автор у своєму фільмі, - це проблема любові й часу. Нерідко трапляється, що любов виявляється ні до місця, ні вчасно. Тут показане передреволюційний час, саме той час - трагічні й переломне, - коли всі пороки людства оголюються. І виходить... яка вуж отут любов! Але головна героїня, акторка тоді ще німого кіно Ольга Вознесенська, не входить у рамки цього миру.

«Те, що ми робимо, це низько, бездарно!» - викликує вона публіці. Адже творити й любити для неї - дві речі невіддільні. Розчарування в її колишній любові до Аксакова, щиросердечний перелом - і вона не може творити, починає почувати свою бездарність.
Олена Соловей - у ролі головної героїні. Мені здається, що акторка в дусі того часу, десятих - двадцятих років німого кіно, чудово виконала свою роль. Акторка не грає, вона живе цією роллю.




 







Нова любов її героїні - оператор її знімальної групи. Ольга Вознесенська - не сімнадцятилітня дівчинка, а доросла жінка, мати двох дочок. «Я занадто багато прожила чужих жіночих життів, щоб мене міг обдурити чоловік* - так вона говорить про себе.
Довідавшись, що її коханий - революціонер, вона не перестає його любити, навпроти, її любов росте. Вона готова взяти живу участь у його небезпечній діяльності, ризикувати й навіть боротися.
Її нова любов - це цілком осмислене, серйозне, глибоке почуття, до якого вона «повинна звикнути». «Я ще живу Москвою, Аксаковим. Вам лише треба трішки почекати, щоб я звикла до мого нового почуття». Але чекати не довелося. Лихо обрушилося на них, немов землетрус. Її улюбленого жорстоко вбивають, убивають білогвардійці. І перед нею валить мир, життя обривається. І знову ж - час; час, на жаль, безжалісно. А що ж відбувається навколо? А нічого. Мир мовчачи й холоднокровно поставився до смерті ще одного революціонера. Виявляється, життя триває, і вона знову повинна стати перед камерою й грати. І хочеться запитати: чому? Чому «те, що страшно в житті, відбувається десь за лаштунками»?..

Фільм поставлений у радянський час, тому, звичайно, тут видна революційна тематика. Царський режим тут засуджується, білогвардійці представляють ворожу силу. Зараз, навпаки, навкруги засуджують революціонерів. Часи міняються, міняються й думки, і Бог його знає, де істина. Я не беруся дорікати Михалкова за сліпоту його поглядів тільки тому, що зараз прийнято вважати інакше. Його фільм - високомистецький твір мистецтва, і в цьому немає сумніву. Автор опирався насамперед на високі цінності: любов, вірність, мистецтво. І трагедія його історії в тім, що мир головної героїні не співвідносимо з миром, де ці цінності зруйновані.

«Добродії! Що ж ви робите, добродії? Ви будете прокляті своєю країною! Добродії, отямитеся!» - волає героїня в останньому епізоді до своїм «катам», так, я думаю, і взагалі до людей. Тому що цей мир, де панує насильство й аморальність, у фіналі став її катом.
От цей останній епізод: порожній трамвайчик без вагоновода, що відвозить героїню в нескінченність. Трамвайчик біжить по рейках. І таке враження, що рейки ці ніколи не скінчаться або хотілося б, щоб ніколи не скінчилися, тому що за ними - тупик. Лірична, сумна мелодія несеться вслід трамвайчику. Мелодія, що супроводжує героїню по всьому фільмі.

Взагалі музика у фільмі відіграє особливу роль. Цей, здавалося б, нічого не значуще тло насправді створює настрій. У моменти, коли герої мовчать, музика як би сама говорить за них. Так розкривається їх щиросердечний настрой, думки, почуття. Це створює ще більший ефект, і глядач мимоволі стає співучасником що відбувається. Цей фільм як би оглянуть невидимою завісою незвичайно гарної, ліричної мелодії.
Усе ще для мене загадковий, легкий, ненав'язливий і в той же час глибоко трагичний, він залишиться в МОРИ ПАМ'ЯТІ надовго.