Люди повинні пам’ятати, що природа - це не просто дім, в якому ти живеш, це те, що живе поряд з тобою, можливо, не схожим на людське, але повнокровним життям. Геніальна поетеса Леся Українка зрозуміла цю істину - і перед очима живими картинами постали чудові місячні ночі, лісові хащі, глибини прозорої води, лугові тумани. І вся ця лісова, водяна, польова сила прийшла до неї, щоб письменниця увіковічила їх, дала безсмертя. Як удова мережка, заткана зірками на срібній основі, з’явилась «Лісова пісня» - твір, що викликав подив і зачудування сучасників, що зачаровує і хвилює нащадків. Особливо яскраво постає в драмі-феєрії образ природи як супутника людського життя. Поява людини викликає тривогу серед мешканців лісу й озера. Русалка, почувши, що «тута мають хижку будувати», висловлює свій гнів і погрожує:

Ой, ті люди
З-під стріх солом’яних!
Я їх не зношу!
Водяник не підтверджує Русалку, адже йдеться про дядька лева, а він приятель лісовим мешканцям. Так намічається лінія: людина і природа, залежність їх взаємин від духовного світу людини, її характеру. Русалка говорить про людей взагалі, а Водяник - конкретно про дядька Лева. Отже люди є різні. Уперше про волю й неволю згадується в діалозі Русалки і Водяника, який наказує своїй неслухняній доні не зринати «три ночі місячні поверх води», а у відповідь чує: «Я - вільна, як вода!» У цій суперечці вже звучить якась тривога, та вона одразу ж стихає. Лунає прекрасна й неповторна, сповнена могутньої творчої сили мелодія Лукашевої сопілки. Справжнє високе мистецтво, його чарівна сила, здатні пробуджувати всі земні сили. Після зстрічі з Лукашем Мавка сприймається як реальна людина. Музика передчасно розбудила її, глибоко вразили її чутливу душу. «Весна ще так ніколи не співана»,. - каже Мавка, відчуваючи незвичайну щирість і красу мелодії. Справді, то не весна - на сопілці грала людна.

    * Лісовик квапиться застерегти свою доню:
      …минай людські стежки, дитиною
      бо там на ходить воля, - там жура тягар свій носить.
      Обминай їх, доню: раї тільки ступиш - і пропала воля:
      Мавка щиро дивується:
      Ну, як таки, щоб воля - та пропала?

Вдруге звучить мотив про волю і неволю, тепер уже в житті людському і про неможливість знищення БОЛІ у вільному світі - в майбутньому, духовно багатому, прекрасному житті, за принципами якого живе Мавка. Природа мас чарівні властивості:

    * Спить озеро, спить лісі очерет.
      Верба рипіла все: «Засни, засни…»
      І снилися мені все білі сни.






Таку прекрасну картину зимової казки-сну створює поетеса. Мавнині слова і Начарували Лукаша. Заслухавшись, він з подивом вимовляє: «Як ти говориш…». А у відповідь чує захоплені: «Твоя сопілка має кращу мову. Заграй мені, а я поколишуся». І, слухаючи мелодії Лукашевої сопілки, мимоволі озивається тихесенько на той самий голос:

    * Як солодко грає,
      Як глибоко крає,
      Розтинає білі груди, серденько виймає!

Картина розквіту природи символічна: так розквітає сама людина, одухотворена високою красою мистецтва. Саме тут, серед вільноїярироди, безпосередньо і невимушено розвиваються щирі взаємини Лукаша та Мавки. Природа оддячуе своїх добрих, щирих дітей, які бережуть і примножують її щедроти. Таким люблячим природу як власний дім у творі обдарованих буйною фантазією людей, які можуть впіймати казку вітру, землі, місяця, води, пташки, дерева, трав, а силою свого мудрого слова одухотворити добро, красу чи знешкодити зло; він з тих людей, які в лісі можуть «зустріти» Лісовика й Перелесника, Мавку й Русалку, Водяника, Потерчат і Куца.

Мудрість і сила людини - в єднанні з природою, яка втілена теж в образі Мавки. Лісова красуня ненав’язливо підказувала, коли землю орати, коли сіяти, де і коли, яке дерево використати для потреб господарства, тому «так, як сей рік», коли жила в Лукаша Мавка, «хіба коли родило». Вонаще й оселю прикрасила «умаїла квітами попідвіконню -любо подивиться!». Отже, для Мавки працювати - ще творити «красиве і корисне», розумно втручаючись в природу. По вона - це часточка землі, її духу животворящого. Саме такою вона покидає людський світ, але не таїть в собі зла:

    * Я обізвуся до них
      Шелестом тихим вербової гілки,
      Голосом ніжним тонкої сопілки,
      Смутними росами з вітів моїх.
      Символами рідної землі, її краси постають вербаі сопілка.

Образ верби проходить через увесь твір: верба, що брала Мавку на зиму в своє лоно: вербичка, якою Мавка стала після прокльонів Килини, а потім спалахнула ясним вогнем; вербиця, що виросте з легкого, пухкого попелу спаленої вербички. Наскрізним є й образ сопілки. Вона розбудили Мавку, покликала її до життя й любові, солодко грала, глибоко краяла душу. До майбутніх поколінь безсмертна Мавка обізветься теж «голосом ніжним тонкої сопілки», мелодією, яку напровесні Лукаш «вигравав, мрії збираючи в гаю», і яка її так вразила. Отже, інших вона теж будитиме від сну. Мистецтво й краса - вічні, вони завжди викликатимуть у людей добрі почуття.